Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

на цеглі, камінь на камені, але от диво, дах лишився цілий і, мов капелюх, на кільканадцять кроків відкинутий… Відразу мені ударив запах і густий дим пороху, так що не мав я жодного сумніву, що дім висадила в повітря міна.

Отак страшний вибух перервав усю забаву на маскараді, а на другий день ні про що не говорилося, тільки про той випадок. Румовища уважно оглянули, але ані трупів, ані жодної частини людського тіла не знайшли. Так виглядало, що усі троє злетіли в повітря. Однак і натуральна причина об'явилася, бо як зізнав один артилерист, який колись мав нагляд над цейхгаузом, що тут якийсь жид з Бродів, який постачав порох до кам'янецької фортеці, цілу бочівку пороху закопав, а потім про це забули. Але чому та бочівка вибухнула, хто спричинився – випадковість, необережність чи зумисна воля, що сталося з Запатаном і з обома незнайомцями – того ніхто не докопався і назавше лишилося таємницею…

Днів через два після цього сиджу якось увечері в моїй кватирі та й пишу лист до родини. У хаті крім мене і пса, якого ві Львові мені подарували, більше не було нікого. То був великий пес з породи найліпших британів, мав таку силу, що хлопа на землю перекидав, а такий відважний і слухняний, що в пекло би скочив, якби-м тільки крикнув: «Гуджа!» Коли отак пишу, чую, що пес мій дуже неспокійний, то гарчить, то скімлить, а на місці втриматися не може. Це мене здивувало, я перестав писати і почав стежити за псом, що то з ним таке. Бачу тоді, що він розпашілими очима зиркає в кут під конторку, але здалека і без великої відваги. Тут я вже й сам зацікавився, що то могло бути, встаю, підходжу до пса і кажу:

– Гуджа!

Враз пес зірвався і просто до конторки, але тут знову став і гарчить. Раптом закаркало щось глухим і захриплим тоном з-під конторки і я почув виразно:

– Аррабет! Запатан! Метатран!

Я відразу упізнав той голос, хоч він і був дуже слабий, тихий і жалісний, але я ніяк не міг второпати, звідки той крук, якого я у Раві коло Запатана бачив, у моїй хаті взявся. Якусь хвилю я думав, що то мені у вухах щось зашуміло, але тут і вдруге чую те саме жалібне волання: «Аратгран! Аррабет!» Мій пес, зачувши це дивне каркання, почав розлючено гавкати і рватися, аж я його за карк мусив ухопити. На той галас забіг до хати мій денщик, який мені чистив мундир у сінях.

– Ану, – гукаю до нього, – ходи-но, тримай пса, бо щось тут є під конторкою!

– А-а, то крук, пане ротмістре.

– Що за крук? Звідки тут взявся?

– То, прошу пана ротмістра, я ту чорну балакучу бестію на пожариську того дому, який у повітря злетів, знайшов і до хати приніс. Страшно те бідацтво було обсмалене і покалічене, а так стогнало, зойкало і лементувало, ніби чоловік, що мені жаль його стало, та й забрав сюди, пане ротмістре!

Сказавши це, поклався на землю і витяг з-під конторки крука з обсмаленим пір'ям, котрий так жалюгідно виглядав, ніби будь-якої миті міг здохнути. Хоч і мав я упередження до цієї бридкої чорної почвари тим, що вона належала до Запатана і якісь незрозумілі та дивні викрикувала слова, про які заручитись не міг би, чи то не є якесь гидке й безбожне блюзнірство, але я свою відразу переміг, бо й мені шкода стало того нещасного, скаліченого сотворіння, і тому не сварив я хлопця, що мені такого непрошеного гостя до хати спровадив. Отак ото я ні з того, ні з сього дістав спадок по Запатані.

І пробув той крук у мене кілька днів, хоча Завейда уперто переконував, аби я того «пекельного канарка, якого сам Вельзевул своїй нареченій подарував», якнайскоріше у вогонь кинув, шию перед тим скрутивши. Хлопець його вигодував і виходив, крук цілком уже оклигав, але мав я з нього тільки клопіт, бо спати мені не давав, увесь час каркаючи та регочучи, а псові так своїм гармидером допік, що той уже до нього з таким самим респектом ставився, як і до мене. Одне слово, я конче хотів його позбутися і вирішив подарувати першому ліпшому, хто би тільки взяти погодився, бо мені занадто вже було того крику і того прикрого хихотіння, яким мене та дика бестія ночами пригощала. Та сталося інакше. Якось пізнього вечора сиджу собі в хаті, денщик біля коминка пістолети чистить, коли нагло щось у шиби задзвонило.

– Хтось стукає, пане, до вікна!

Я подумав, що то вітер, але хлопець мій знову гукає:

– Пане ротмістре, заглядає хтось до вікна!

Та тільки-но я підвівся, коли раптом крук як не зірветься з місця, як не затріпоче радісно крилами! І кричить по-своєму, але ще вразливіше, ніж досі бувало:

– Аррабет! Запатан!

І, злетівши з тим вереском вгору, кинувся до вікна з таким натиском, що шибу з гуркотом висадив і пропав у темряві… Ми з хлопцем вибігли на подвір'я, але нікого не побачили – крука ані сліду. Мій пес, вискочивши із лютим гарчанням, пробіг трохи вперед, якусь хвилю погавкав, а потім раптово перейшов на скімлення і повернувся, весь тремтячи і до ніг моїх тулячись.

На тому уся та дивна пригода й закінчилася – і ніхто її таємниці не розгадав, хоч домислів і різних фантазій було чимало.

Омелян Партицький

(1840–1895)

Народився в с Тетевчиці біля Радехова на Львівщині. Закінчив Львівський університет, викладав у львівській гімназії. Мовознавець, етнограф, історик, редактор журналу «Зоря» (1880–1885), один із засновників львівської «Просвіти». Писав також поезії.

Викликуванє духів

Сего року минає трийцять літ, як в Галичину завитала спиритична наука. Старші люди пам'ятають еще добре тогдишнє загальне зацікавлене на вість, що найдено спосіб розговорювання з загробними духами. Майже в кождім домі збирались тоді члени родини, знайомі, приятелі, ставали около стола або иншого якого круглого движимого предмету (наприклад тареля) й, покладаючи крайні пальці своїх рук на стіл, творили ними один неперерваний ланцюг. По п'яти, десяти або більше минутах починався стіл рушатися, пукати й скакати – значить, як казали спиритисти, в